Главная Литература Истории "ГОВЕРЛА і Я"

Поиск

Авторизация



Последние комментарии

Многоразовые подгузники



Wednesday, 21 August 2013 15:43

ГоверлаДень, коли я підкоряла Говерлу пам’ятатиму все життя!

Олег мені казав, що я не дійду до Говерли, не підкорю її. Пам’ятаю, що тоді сказала собі, що дійду і вона підкориться мені!

Підкорення величної  і неприступної Говерли ми розпочали о 8 ранку. Нас було 50 чоловік, студенти з різних міст України. Організатори сходження «Фундація регіональних ініціатив» сформували 5 груп по 10 чоловік у кожній. Я попала у групу №1. Заключав її Олег, родом з Диканьки, Полтавської області.


Я йшла поряд з Богданом, високим струнким хлопцем, який вже один раз підкорив Говерлу. Але він хотів зробити це ще раз.
Перші два пагорби для мене були найтяжчими. Ми йшли без відпочинку приблизно 10 хвилин. А в мене було таке враження, що - годину. Потім звикла з ритмом групи, і йти було легше. Ніхто із студентів не говорив. Всі йшли мовчки -  економили свої сили. Адже шлях до мети був довгий. Робили відпочинок буквально на 5 хвилин через кожну годину. А піднімалися ми 4 години. Кажуть, що коли підіймаєшся в гори, то треба йти, і не відпочивати.

Коли ми готувалися до підйому на Говерлу, наші провідники казали, що погода може бути поганою. Треба було обов’язково вдітися тепліше, взяти з собою дощовик і щось на голову. Я виконала всі поради.
Почався накрапати дощик. Піднімався сильний  вітер. Злива…У спину дує колючий холодний вітер. Важко йти, бо дорогу видно лише на півметра – туман.

Я була вся мокра, незважаючи на те, що вдягнула дощовик. Йду, здається останній пагорб і вже досягну тої вершини. Але, ні, то був обман зору.

Нарешті, Говерла! Так, я це зробила! Підкорила її. Але в мене немає ніякої радості від того. Мені холодно, мокро... Деякі студенти намагалися фотографуватися. Хтось кричав від радості, а дехто відзначав підкорення Говерли!

Величезна біла, як молоко, хмара полонила Говерлу. І тому прекрасного краєвиду ми не бачили. Все що ми відчували на собі, це дуже сильний колючий віте зі зливою. Злива перетворювалася на град.

Для мене було найважче не сходження на Говерлу, а спуск з неї!
Вітер, розігрався не на жарт, дує чимдужче. Злива з градом йому допомагає. І таке враження, що вони охороняють Говерлу від непрошених гостей. Вітер з дощем, як навмисно, дують прямо в обличчя.

Спускалася я в перших рядах, а як виявилося йшла з останніми! Долонями притримувала капюшон дощовика - берегла голову і обличчя. Повільно спускалася, бо один невірний крок міг призвести до жахливих наслідків.
Андрій, провідник, який заключав похід сказав мені: « Чому ви так повільно спускаєтесь? Ви остання!»

«Як? Невже я остання?». Я не могла в це повірити, але так було насправді.
Я відчуваю, як моє тіло замерзає від холоду, тіло тремтить…
Тримаю долоню Андрія (він допоміг мені трошки швидше йти), а мені здається, що тримаю кусок льоду. Поступово я не відчуваю щелеп. Враження таке, що побувала у стоматолога, коли мені вкололи добру порцію льодокоїну.
Я починаю сміятися, але в мене не виходить. Щелепи замерзли! Сміюся з себе і водночас підбадьорюю, що все буде добре. Намагаюсь щось сказати, але мова моя незрозуміла. Щелепи замерзли! Тіло зводить судомами. Стан жахливий! В голові панує думка: «Все буде добре! Я СИЛЬНА! Я ВСЕ МОЖУ! Я хазяїн свого тіла, а не воно володіє мною!».

Почувся крик схожий на свинячий визиг! «Де б це в горах взялася свиня і ще й при такій погоді?» - подумала я.

Моєму здивуванню не було меж, коли я дізналася, що то кричала дівчина! Аліна, одна із студенток, виявилось що замерзла. В неї не було ні фізичних, ні моральних сил продовжувати спуск з Говерли. Дівчина повністю не відчувала своє тіло. Вона втратила свідомість. Аліні було гірше, ніж мені. Треба їй допомогти. Але нею вже опікувалися два хлопці і дві дівчини. Я продовжувала нелегкий спуск, тримаючись поблизу Андрія.

Мою увагу привернув один хлопчина, який йшов недалеко від мене і Андрія. Він постійно падав на землю, при цьому він спирався на паличку.
«Невже так слизько?» - запитала я сама себе.

Забувши про свій «замерзлий стан» почала спостерігати за ним. Я зрозуміла, що він не може йти, його ноги не слухаються. Ми з Андрієм підійшли до нього. Запитали як звати. Його відповідь була незрозумілою. Хлопець ще раз промовив своє ім’я. Його звати Костя. Пізніше я дізналася, що він з Сум.
Я взяла Костю під руку і ми почали йти разом. Вмить забула про себе. Моя допомога потрібна була Кості.

Відчула в собі приплив внутрішньої енергії. Вона допомагала мені і Кості рухатися. Я йшла поряд з Костею і постійно йому говорила: «Костя, ти сильний! Ти все можеш! Рухаєшся прямо, координація рухів нормальна! Все буде добре! Молодець! Ти маєш сильну волю духу!».
Костя був молодцем і справді. Я відчувала як йому було важко йти, робити кроки, його ноги було немов чужими йому. Я постійно повторювала хлопцю: «Ти володар свого тіла, а не тіло володар тебе!»

Костя сильний, і в нього є сила волі. Я в нього вірила, що все буде добре і він зможе дійти до табору (а залишалося пройти  1 км приблизно!). Але при яких умовах ?!

Вітер з дощем зговорилися, і їх сильний дотик я відчувала на своєму обличчі. Одяг повністю мокрий, взуття повне води. Йдеш по бруду, по дорозі по всюди каміння – велике, маленьке, гостре і тупе; інколи трапляються вузенькі стежки, де по обидва боки тебе вітають своїми колючими гілками – кущі. Я під свою опіку взяла Костю, четверо студентів відважних і небайдужих до долі дівчини, несуть Аліну на руках. Андрій, провідник, показує нам шлях. Андрій засумнівався чи ми правильно йдемо. Я вірила і знала інтуїтивно, що ми рухаємося у вірному напрямку.

Коли Костя побачив велике дерево, яке було на висоті 1,50 см від землі в горизонтальному положенні, я відчувала як Костя перемінився. Почав вільно рухатися, мова його стала зрозумілою. Виявляється, що він настільки був зляканий тим, що ми йдемо у неправильному напрямку, що страх паралізував його тіло.

Добре, що Кості стало легше, і він «ожив»! А що ж Аліна? Вона інколи кричала нелюдським криком і було чути, що вона не може йти. Я була вражена вчинком Кості.

Коли Аліна була у свідомості і кричала, то Костя до неї підійшов і сказав: «Не тільки тобі одній погано. Я теж такий як ти!» Аліна після цих слів заговорила по іншому: «Я сильна. Все буде добре. Я все можу.»
Я подумала, що так то краще! Хтось з відомих людей сказав такі слова:
«Є людина, лікар і хвороба. Якщо людина живе хворобою, то лікар тут безсильний. Але якщо людина стає на бік лікаря, то це означає що хворобі кінець.»
Мій одяг був повністью мокрим, але я була щасливою…

Нас зустріли з табору двоє хлопців і забрали Аліну, а ми всі решта якось потрохи дійшли до кінцевого пункту – табору.

Ми - 7 чоловік, які познайомилися, коли спускалися з Говерли, діяли як єдина команда. Була справжня командна гра з happy end.
Потім я дізналася, що Костя на Говерлі випив трошки горілки на голодний шлунок. В мене було розчарування, що я допомагала п’яному, ніколи не думала, що це доведеться робити. Аліна виявляється теж випила коньяку, коли була на Говерлі. Мене це теж розчарувало…

Я принципово не вживаю алкоголь і не розумію тих людей, які його вживають. Життя настільки цікаве, що алкоголь не дає можливості це побачити і відчути, яке воно є в реальності.

Але я все-таки вдячна Кості за те, що врятував мене! Чому? Тому що мені було погано і я замерзала, ніхто мене не жалів, і тут Костя – людина, якій було гірше, ніж мені. Я переключила свою увагу на його особистість і це мене врятувало. Я не жаліла себе, а допомагала іншій людині.

Події на Говерлі, послужили для мене хорошим життєвим уроком.

Костя мені подякував наодинці за допомогу. Коли в таборі було загальне зібрання, то організатори передали Аліні горнятко, як подарунок за відвагу і мужність. Костя привселюдно подякував Андрію за допомогу, а мені – ні….
Я посміхалася, і впевнилася у тому, що житиму надалі ще по одному принципу: «Якщо ти допомагаєш людині, то не чекай вдячності. Оце буде справжня, щира допомога, без користолюбства – ось що мене навчила Говерла!»
2006 рік.

Автор: Юлія КРАЄВА

 

Комментарии

Add comment


Security code
Refresh

Комментарии ВКонтакте

Комментарии Facebook

Видео по теме

Полезный совет

Что делать, если вы боитесь уколов?

Ощущения от укола, действительно, приятными не назовешь. Однако и тут есть своя хитрость: попробуйте покашлять. Исследования показали, что люди, которые кашляли во время внутривенных инъекций, чувствовали меньшую боль, чем те, кто этого не делал. Кашель вызывает внезапное временное повышение давления в груди, подавляя задачу спинного мозга по проведению боли.

Яндекс.Метрика